Рік: 2026 Актори: Самара Вівінг, Кетрін Ньютон, Сара Мішель Геллар, Елайджва Вуд, та інші Режисер: Тайлер Джиллет, Метт Беттінеллі-Олпін Студія: Searchlight Pictures Жанр: чорна комедія, жахи, трилер Наша оцінка: 7,5/10
Я великий фанат першої частини. Тоді, ще у далекому 2019 році, я був без тями від Самари Вівінг (з роками мало що змінилося, чесно кажучи) і дивився з нею буквально все, що виходило, навіть якщо це був відвертий шлак. Тож коли я йшов на “Гру у хованки”, я приблизно розумів, що йду на трешачок категорії Б, який особливо нічим мене не зачепить. Йшов, по великому рахунку, заради того, щоб подивитися на Самару на великому екрані. І по закінченню стрічки я був радий, що так сильно помилявся.
На той час перша частина була ковтком свіжого повітря у жанрі чорної комедії з елементами містики, горору та легкого трешачку. Мені сподобалося усе: атмосфера, ідея, персонажі, діалоги, гумор. Все це було на пристойному рівні, все працювало і добре взаємодіяло між собою. За героїню моментами було реально страшнувато, хоча ти розумів, що, скоріш за все, з нею все буде добре, але фільм якимось дивом все одно вмів створювати інтригу і тримати глядача в напрузі. І от постає логічне питання: чи зміг сиквел бодай наблизитися за рівнем до оригіналу? І чи взагалі він був потрібен через аж сім років? Давайте розберемося.
Почну з того, що сиквел — це практично те ж саме, що і перший фільм. Саме за схемою і розвитком подій. Ми знову спостерігаємо знайоме дійство, просто в більших масштабах. Тепер нам відкривають, що ця секта — не локальна історія дивакуватої родини, а ціла всесвітня організація, яка має вплив на глобальні процеси. І тут уже сам собою напрошується аналогія з усілякими “епштейнами” чи теоріями про тіньову світову владу. Якщо хоча б на секунду відірватися від фільму і подумати про це серйозно — стає навіть трохи не по собі. І в цьому плані сиквел не просто продовжує історію першої частини, а намагається її розширити і навіть додати певного сатиричного підтексту, який натякає на цілком реальні речі
Окей, тепер про сам фільм. Як я і казав, схема залишилась тією ж, але наповнення трохи змінилося. Тепер у головний заміс втягується ще й рідна сестра головної героїні, тож переживати доведеться вже за двох. І хоча цей хід не завжди працює на всі сто, він все одно додає емоції. У сестер є хімія, вони добре взаємодіють, навіть попри те, що сама історія їхніх стосунків виглядає досить банально і рухається у передбачуваному напрямку. Проте саме завдяки цій взаємодії глядачу не стає нудно: навіть у ті моменти, коли за ними ніхто не женеться і на екрані немає активного екшену, їхні діалоги, суперечки і внутрішня напруга тримають увагу. І знову ж таки — ми приблизно розуміємо, до чого все йде, але відірватися від перегляду все одно складно.
Щодо головних лиходіїв, тут вже не все так однозначно. У першій частині сімейство Ле-Домасів було максимально харизматичним. Вони були карикатурними, але це працювало на користь сатири і виглядало абсолютно органічно в межах того фільму. Причому всі — від батька до наймолодших членів родини. Вони одночасно і лякали, і смішили, і за ними було цікаво спостерігати. Тут же з цим гірше. Харизму вносить, по суті, лише Сара Мішель Геллар, тоді як усі інші персонажі виглядають як слабкі копії Ле-Домасів. За ними нецікаво спостерігати, між ними немає тієї самої хімії, і вони існують більше як функції сюжету, які просто штовхають його вперед. Це не катастрофа, але саме тієї магії першої частини їм дуже не вистачає.
А от загальний тон майже не змінився, і це, скоріше, плюс. Це все ще динамічно, місцями смішно, місцями лячно. Вбивства стали трохи винахідливішими (привіт, сцено з пралкою), бійки виглядають ефектніше, і в цілому нудьгувати під час перегляду точно не доведеться. Більше того, попри всі очевидні мінуси, є велика ймовірність, що ви будете кайфувати приблизно так само, як і від першої частини. Просто вже з розумінням того, що це трохи інший рівень.
Окремого абзацу заслуговує фінал. Сценаристи зуміли нагнати атмосферу безвиході і навіть трохи справжнього жаху. Я, чесно кажучи, знову повівся і на якийсь момент навіть засумнівався у тому фіналі, який передбачав ще на початку. Один із персонажів перестає бути карикатурним і незграбним вбивцею і трансформується у холоднокровного, одержимого владою маніяка. І в контексті всієї дилогії це виглядає чимось новим. Спочатку це трохи відштовхує, бо ми звикли до іншого тону, але якщо копнути глибше — це дуже навіть робочий хід. Складається відчуття, що творці намагалися показати узагальнений образ людей, які заради влади втратили будь-які межі. І тут знову напрошуються аналогії з реальністю. Якщо це було зроблено свідомо — то це дуже сильний момент.
Акторська гра не є чимось видатним, але і не викликає відторгнення. За Самарою Вівінг і Кетрін Ньютон цікаво спостерігати: вони добре взаємодіють, непогано грають і просто притягують увагу. Сара Мішель Геллар — це взагалі окрема історія. Вона тут виглядає максимально органічно і, чесно, це просто кайф дивитися на неї. З чоловічої сторони відзначити когось складніше — хіба що Елайджа Вуд виглядає нормально, але без чогось прям вау.
Чисто технічно фільм теж радує. Екшен поставлений добре, декорації виглядають продуманими, грим на рівні і не вибиває з перегляду, як це часто буває у подібних стрічках. Видно, що бюджет витратили не дарма і що люди, які відповідали за візуальну частину, знали, що роблять.
У підсумку сиквел вийшов трохи слабшим за оригінал, але при цьому залишається гідним представником свого жанру. Це все ще не нудно, це все ще динамічно, місцями смішно, місцями лячно, а іноді фільм навіть намагається зайти на територію соціальної сатири. Тож чи був потрібен цей сиквел? Як продовження і умовне завершення історії — так, він виглядає цілком логічно. Чи втратили б ми щось без нього? Скоріше за все, ні. Але він є, і, чесно кажучи, ми все одно від цього трохи кайфанули. Ну і хай буде.
