Чесно кажучи, я великий фанат двох перших фільмів, особливо першого. Тоді, у 2013 році, кіно здавалося чимось на кшталт “ВАУ”. Воно намагалося заплутати, видавало хороших хлопців за злочинців і навпаки. Трюки виглядали свіжими, дивували і змушували хапатися за голову. Філігранна гра Марка Руффало, енергійний Дейв Франко, амбіційний Джессі Айзенберг та неймовірно вродлива Айла Фішер, яка вже тоді, на жаль, застрягла в одному амплуа. Увесь цей коктейль давав вибуховий ефект — фільм подобався, фільм усі любили.
Потім була друга частина, де сценаристи, здавалося б, перемудрили з усім: від складності трюків до намагання здивувати глядача. Це виглядало радше курйозно, ніж викликало той позитивний ефект, що був у першому фільмі. Але попри відчутний просід по якості, фільм усе одно залишався вайбовим, легким, цікавим і драйвовим. Його фінал обіцяв нам триквел… Але хто ж знав, що він вийде через цілих десять років, коли ми вже забули цю історію в щасливому 16-му році.
Третя частина виглядає як фільм із того ж 2016-го. Вона навіть будується так само: зав’язка, знайомство з героями, підтягуємо старих, думаємо, що робити і як робити, потім у нас великі проблеми, з яких надскладно вибратися, і ми неочікувано перемагаємо таким же неочікуваним способом. Фільми минулого десятиліття майже всі були такими у цьому жанрі. І, власне, це прикольно, коли ти дивишся фільм 25-го року, а він телепортує тебе у 16-й, даруючи ефект теплої ностальгії, коли ти носив шкіряну куртку у +30 і думав, що ти крутий.
Не прикольно те, що у цього фільму слабкий сценарій і абсолютна передбачуваність усіх заготовлених твістів. Та ще й структурно це кіно повністю повторює другу частину, але робить це трохи гірше. Бо нові герої нудні й нецікаві, старих нам намагаються доповнити п’ятихвилинною розмовою, наче десять років життя п’ятьох людей можна вмістити в п’ять хвилин. Хімія між молодим поколінням і старим відсутня, хоч є прикольні сцени, коли вони міряються… магією! Так, вони буквально міряються магією! А найкрінжовіший елемент усього цього — головна злодійка, яка повторює Артура, але виглядає при цьому дуже недолуго і дуже «по-злодійськи». Типу якби це була сатира — ок, таке б канало. Але не тут, не в цьому фільмі.
Загалом, якщо подумати, другий і третій фільми дуже відрізняються від першого. Це наче зовсім окремі стрічки: одну ти любиш, а інші дві – викликають тонну питань.
Окей, триквел теж легкий, під нього мозок має відпочивати. Інша справа, коли починається сценарна кабзда — мозок раптом починає працювати і відпочивати не хоче. Але якщо ви вмієте максимально абстрагуватися від сюжетних правил, нелогічних дій персонажів і самих по собі нудних героїв, ви точно відволічетесь.
Бо, як би там не було, кіно динамічне, яскраве, інколи кумедне. Є непогані екшен-сцени, прикольно поставлені трюки і гарні актори, які щось там наче стараються. У кінці очікує сюрприз, який теж читався. Його можна сприймати як затравку на продовження, але судячи з каси й оцінок, четвертих Вершників ніхто знімати не буде. І це, напевно, правильне рішення.
Як підсумок, «Ілюзія обману 3» сприймається як фільм, який прийшов із минулого десятиліття. Він динамічний, яскравий, кумедний, але водночас тупий, нелогічний, претензійний і дуже банальний. Відволіктися при перегляді й отримати дозу ностальгії – можна, тому я, напевно, більше його рекомендую, ніж ні.
